Жила-була річка. Не широка, не глибока, починалась серед степу, добігала до балки, а балкою – до села, до плавень. Балка та вщерть поросла дикими грушами, звідки пішла назва і балки, і річки, і самого села – Гола Грушівка. Наприкінці двадцятого століття річка почала замулюватись, втрачати силу – чи то вік давав взнаки, чи навколишнє середовище. Фахівці стверджують, що початком занедуження став Грушівський кар’єр, відкритий у 1961 році. Воду з нього почали скидувати у річку, що й викликало незворотні зміни. А до того вона бадьоро бігла через село і далі – по широкому лузі до одного, до другого озерця, звідти – через Джуган, Мале Річище та Куми – додавала й свою часточку до дніпрової води, яка розтікалася аж до самого моря. Під час весняної повені розливалась так, що затоплювала всю низину і майже кожного року зривала дерев’яний міст. Навіть коли зробили штучне море – Каховське водосховище і зникли малі річки, дніпрові притоки, мала ще достатньо сили, аби боротися за своє життя.
Не таким далеким був час, коли літнього спекотного дня в її благословенній прохолоді купались і засмагали на березі місцеві хлопчаки. А хтось спочивав з вудкою, і рідко коли повертався додому без бажаного улову. Бо річка була щедрою на коропів і карасів, линів і лящів, судаків і щук, краснопірку і окунів. А вже про бубирів та верхівку, про раків – годі й балакати!
Не таким далеким був час, коли літнього спекотного дня в її благословенній прохолоді купались і засмагали на березі місцеві хлопчаки. А хтось спочивав з вудкою, і рідко коли повертався додому без бажаного улову. Бо річка була щедрою на коропів і карасів, линів і лящів, судаків і щук, краснопірку і окунів. А вже про бубирів та верхівку, про раків – годі й балакати!
Річка Грушівка
04.04.2017р.
По берегах її росли дерева, даючи прохолоду та затишок у літню спеку людині, а пташкам та звіряткам – домівку. І пили її чисту воду отари овець та череди корів, яких селяни випасали на лузі, літували свійські качки та гуси. Окрім риби та раків, ще й жабки, гадючки та вужики знаходили тут свій прихисток.
Та щось зрушилось у налагодженому механізмові величезної, шанованої в цілому світі, надпотужнішої в технічному плані та найнеуважнішої до своїх громадян державі. І держава раптом згадала про них – обділених її увагою, не те щоб вмираючих від голоду, але маючих певні труднощі з продуктами харчування. Намагаючись надолужити згаяне, вона – держава – щедро дозволила всім бажаючим отримати невеликий клаптик землі, і на ньому щось вибудувати – чи хатинку, чи хоч будку поставити і на свій розсуд щось зростити на цій землі. Щоб якось прохарчити свою родину, а може й копійчину заробити!
Це називалось дачами.
Щасливі власники цих наділів були в захваті від державних щедрот, і дачі росли, як то кажуть – наче гриби у плавнях після дощику. І лікарі, і вчителі, забуваючи про необхідне для них професійне вдосконалення, кожну вільну годинку поспішали на дачі і копирсались там – щось вирощували, щось будували. І з насолодою тягли до рота власноруч виплекані плоди своєї праці.
Але швидко почала насуватися біда. Вона крилась в тому, що існували такі-сякі санітарні умови, що визначали – на якій відстані від річок можна розорювати землю. Умов тих ніхто не дотримувався, бо державні інституції того й не вимагали. А нові «фазендеро» не мали вікового селянського досвіду в спілкуванні з природою і робили шкоду, як-то кажуть, не свідомо.
Щоб здолати ще й цю навалу, у річки вже не вистачало снаги.
А невдовзі і сама та держава перестала існувати. То ж про виконання якихось санітарних умов взагалі забули.
Спадкоємиця тієї великої держави – самостійна вільна республіка – виявилась неспроможною звернути увагу на якісь річки – надто цинічно, нахабно і безжально її пограбували ті, хто прийшов до влади.
Щоправда, була спроба – ще в тій, великій державі, напередодні її розвалу – врятувати річку. Але спроба була недолугою: замість того, щоб прочистити русло хворої вже річки, прокопали екскаватором канаву в іншому, неприродному для неї місці. Ця спроба років на сім реанімувала вмираючу річку, та не вилікувала, не врятувала, а, навпаки, прискорила її загибель. Ще сяк – так цебенить жалібно струмочок навесні серед чорториїв та будяків в зріст людини, які залишились після спроби врятування. А серед літа, та ще й коли воно спекотне – то й зовсім край! Вмерла, загинула річка Грушівка!
Далі, дивись, і пам’ять загине, що було на цій річці. А ще далі – не дай Боже! – загине і пам’ять, хто ми такі.
Колись на річці Грушівці стояла пасіка і був зимівник великої і на той час, і на теперішній, людини, щирого патріота і невтомного оборонця землі української, її славного лицаря Івана Сірка. Чи ж є потреба казати щось про нього? Чи відспорювати думку, що місцина на околиці села Грушівки, яка називалась Сірківкою, назву свою отримала саме через Сірка, завдяки йому?
Пам’ять народові стали повертати тільки нещодавно. А до цього – скільки разів стикався! – люди, які тут-таки свій вік провікували, не знають, де той лицар український Сірко помер. Чули, що був такий кошовий Сірко Іван, а хтось навіть знав: Іван Дмитрович! А жив він... десь на Україні!
Отож, літа божого 1680 першого дня місяця серпня помер Іван Дмитрович на своїй пасіці при річці Грушівці. А за кілька днів до цього здобув свою останню перемогу над бусурманами біля Тавані. З великою жалобою і глибоким сумом другого ж після його смерті дня поставили козаки дубову домовину, власноруч небіжчиком заздалегідь виготовлену, на військову чайку, на якій – так мені здається – він багато разів ходив на бусурманів, неодмінно домагаючись перемоги, по річці Грушівці, а далі – по Дніпру, повз острів Буцький, колиску козачу, Микитин Ріг – майбутню Січ, - на Січ тоді існуючу, Чортомлицьку. Де і поховали з великими військовими почестями та щирою людською шаною і глибокою жалобою.
Нема сьогодні Сірківки – поглинув час. А Чорний ліс, в якому стояла пасіка легендарного кошового, поглинуло море рукотворне – Каховське водосховище. І тільки біля «першого підйому» - водозабору місцевого водоканалу, ще залишились оті дикі груші, невеличкий гайок – сумна згадка про легендарний Чорний ліс.
Д. І. Яворницький, роблячи опис «Вольностєй запорозьких козаків», не обходить увагою і річку Грушівку: «Грушівка через десять верст від Тарасівки, течія із степу стільки ж, у Дніпро впадає через Джуган, Мале Річище та Куми; названа так від безлічі диких груш, що ростуть біля її гирла.»
Шукаючи річку на старих картах, на детальній топографічній карті 1926 року бачу село, яке вже називається Ільїнка – Грушівка. Є й балка Грушівка, до якої підходить тоненька жилка річки, але назви річки немає! А на карті сорокового року немає вже річки – тільки ледь помітна пунктирна лінія по течії річки! Що – пересохла? Бо ж на картах початку нашого, вже двадцять першого століття, вона знову є. Або, вірніше, була, бо на сьогоднішній день вже загинула. Згубили байдужість та непам’ять людські.
Та стоїть ще село Грушівка. Хоча про те, що сучасне село Ільїнка – це та сама Грушівка, про яку йде мова, знають тільки старі люди. Бо ж на мапі 1901 року село вже зветься Ільїнкою! Історія села сягає у багатовічну давнину, про що яскраво свідчать експонати місцевого музею, який знаходиться в середній школі села Добра Надія. Вчителі їм і опікуються, і експонати поповнюють в міру своїх можливостей. Вчитель історії Рубан Олександр Федорович – по сумісництву і директор музею. Звісно, на громадських засадах. На ентузіазмі та любові до рідного краю. А про експозицію музею, розміщеного за браком місця в одній маленькій кімнатині, високої думки не самі вчителі, а й професійний історик, кандидат історичних наук, заслужений працівник культури України доцент Сокульський А.Л., який приїздив сюди впродовж кількох днів, щоб систематизувати та впорядкувати історичні артефакти. Так от, археологічні знахідки свідчать, що поселення тут було ще за часів черняхівської культури, тобто у II – IV століттях, ще коли в цій місцевості жили сармати! Ким же були пращури сучасних грушівців – сарматами, чи праслав’янами – венедами, антами? Чи… аріями, які зрушили з цих місць у східному напрямку і дійшли до Індії, Ірану і Аравійського півострову. Є думка, підтверджена науково-генеалогічними дослідженнями ДНК (проф. Клєсов А. О.), що далекими пращурами відомих арабських кланів, таких, як Курейш, з якого вийшов засновник іслама пророк Магомет, є вони, арії, які колись жили на подніпровських територіях. І серед вищих каст Індії у 72 % в ДНК знаходять свідчення, що їхні далекі пращури – саме вони, арії. Та й до цих часів, мабуть, тут теж жили люди, бо ж на цій території збереглися кургани ще ранньої бронзи! Надто гарні були тут місця для проживання!
Феодосій Макаревський в фундаментальній своїй праці «Материалы для историко-статистическаго описания Екатеринославской епархии» пише, що «…Урочище Грушевка, своею прекрасною живописною местностию давно привлекала к себе внимание многих любителей красоты природы…».
І Ф. Макаревський, і «співець козацького ордену» Андріан Кащенко свідчать, що місцевість понад берегами Дніпра завжди була любою для проживання запорожців. Цінували таки, мабуть, наші пращури не тільки красоти довкілля, а й зручності проживання та багатства довколишньої природи. Кащенко пише, що Гола Грушівка була власністю великого князя Михайла Миколайовича. А коли за часів цариці Катерини «запорозькі землі роздавалися вельможам, то за Голу Грушівку зчинилася велика сварка між князем Вяземським, князем Прозоровським, графом Чернишевим, графом Толстим. Всякому хотілося захопити цей чарівний куток собі, і тільки вже Потьомкін погодив вельмож і присудив землю Толстому, від якого вона через кілька рук перейшла в рід великого князя»!
З упевненістю можна стверджувати, що теперішня Ільїнка – саме та Гола Грушівка, до якої через двісті років після смерті Сірка, в червні 1880 року, збираючи матеріали до своїх всесвітньо відомих «Запорожців, які пишуть листа турецькому султанові», приїздив І. Ю. Репін. А з ним був – ще в якості учня – підліток Валентин Сєров, в майбутньому теж уславлений художник.
Приїхавши до Грушівки, Репін 20 червня малює внутрішній вигляд української хати. Світлиця з трьома маленькими віконцями, вздовж стін стоять лави, звичайний стіл, на ньому лежить якесь шитво, на стіні висять картинки і картина, вишиваний рушник, ікона. В свою чергу, В. Сєров теж зробив малюнок, на якому майже з фотографічною точністю зафіксував все, що бачив: біля віконця сидить молода гарна дівчина – чи не господиня хати? – яка вишиває, двох курчаток, які щось дзьобають на підлозі, чобітки під лавою.
На другий день, 21 червня, Ілля Юхимович робить два малюнки церкви Архангела Михайла, які вважаються одними з найкращих архітектурних малюнків майстра. На папері 19х24.5 см олівцем і розтушовкою намальована стара дерев’яна церква (малюнок зберігається в Київському державному музеї російського мистецтва). Другий малюнок ще яскравіший, на передньому плані змальована дерев’яна дзвіниця, на якій висять п’ять дзвонів. А на задньому плані – та ж сама церква, церковне подвір’я, яке заросло травою, вдалині – селянські хатки. Малюнок зберігається в Російському музеї.
Вперше цей малюнок був надрукований в № 5 журналу «Ніва» за 1988 рік, саме коли в ньому друкувався роман Л.М. Толстого «Воскресение». Від відвідин с. Грушівки Репін залишив ще портрет місцевого селянина Поспєшного, малюнок «Янгол з села Грушівки».
Відомо, що після отримання села в рангову дачу генерал-майором Феодором Матвійовичем Толстим (в 1777 році) його довірений полковий осавул Бабічев почав залюднювати та впорядковувати його. У вересні 1785 року була зроблена заявка правителю Катеринославського Намісництва Синельникову щодо будівництва в селі церкви. По річці Томаківці було виділено 120 десятин землі для причту майбутньої церкви, а для будівництва було заготовлено 230 різаних соснових колод, 100 не різаних, 60 дубів на підвалини та зібрано 700 рублів грошей. Будівництво було завершено у 1786 році, а 6 березня 1787 року новозбудовану церкву було освячено.
1785 року в Грушівці налічувалось 94 двори, в яких жили вихідці з Польщі та одружені колишні запорозькі козаки. В прилеглих довкола селах та хуторах – ще 150 дворів, а всього населення в цих 244 дворах було 1284 душі.
Увічнена в малюнках Репіна церква простояла, як вважав відомий нікопольський краєзнавець П.М. Богуш, до 1882 року, бо в цьому році була вже збудована нова кам’яна. Саме отут через віки проступає якась таїна. На старому місці церкву ніколи не будували – бо ж для будівництва потрібен час, ще буде функціонувати стара церква. А кам’яна, начебто, поставлена на місці старої дерев’яної. Це могло бути тільки в тому випадку, якби стара чи згоріла, чи була б раптово зруйнована. Так, вона згоріла, але при яких обставинах? В літературі я знайшов невиразні, неясні чутки про те, що довкола церкви велась суперечка між двома місцевими, так би мовити по-сучасному, «авторитетами». Чи не тут криється розгадка цієї давньої тайни, чи не стала церква жертвою цієї ворожнечі? Може, це й стало причиною пожежі і наступного будівництва нової церкви на старому місці?
Доля цієї церкви була не така щаслива, як її попередниці – не завітав до села якийсь художник, щоб її увіковічнити на малюнку чи на картині. І фотографії ніякої теж не залишилось. Хоча достояла вона до часу створення Каховського водосховища. Перед затопленням Великого Лугу (вірніше, жалюгідних його залишків, бо впродовж майже року знищувався багатовіковий ліс Великого Лугу в місцях, де мало розлитися «море». Свідки тих часів кажуть, що якраз випробовували «технічну новинку» - бензопили «Дружба», які несамовито ревіли. Почали «валити» ліс від Біленької, але рев отих пил було чути аж до Марганця. А в довкіллях Грушівки ліс знищували теж пилками «Дружба», але ручними. Впродовж зими тут вправились з поставленим завданням – спиляли і вивезли кудись дорогоцінний ліс плавень, і дикі груші – теж.
І хто вигадав таку величну назву отій пилці – «Дружба»? Бо що може бути святішим і дорогоціннішим за дружбу? В усі часи. В усі віки. І відомо ще з сивої давнини – ще від скіфів!, що дружба, братання – чи не цінніше за саме життя!
Оті дядьки, селяни, пригнані сюди мало не з усієї України а то і з Росії, призвані втілити в життя плани Партії, користуючись тим, що зима міцно скувала плавні, спішили – понад денні завдання! Якомога більше спиляти і по замерзлій плавні вивезти спиляне дерево «на материк». Адже вони, як на той час, брали участь у всенародному подвигу – індустріалізації, електрифікації молодої держави. Не знаю, не визначився й досі, чи маю я право засуджувати, осуджувати їх за це? Їх… а Олександра Довженка – за «Поему про море»? Бо ж зараз відома і інша версія отого індустріального плану – менш нищівного, менш безжального до природи – греблю, плотину, яка перегородила течію великої ріки в Каховці, зробити в районі Нікополя – Кам’янки Дніпровської. Тут більш сприятливі геологічні умови для будівництва плотини, та й природне диво – хоч не Великий Луг, а тільки Луг Базавлуг, все ж таки вціліє, залишиться нащадкам, майбутнім поколінням. Плану, менш ніщивного до історії краю, до людей, які жили на цих територіях. Але цілком задовільного по наслідкам. Та начебто сам «отец народов» наполіг на більш безжальному варіанті.
Я вкотре думаю – таки ж хвала Всевишньому, що не встигли повернути «Вспять великие реки»!
Мій добрий товариш, художник Микола Іванович Боровик, який привів мене на руїни старої церкви, теж пам’ятає, як знищували Великий Луг. В Грушівку, тоді вже Ільїнку, по вербовці наїхало багато, - підкреслюю – багато! селян з Черкаської області. На своїх конях, на своїх підводах, з своїми пилками – ручними. Мимоволі виникає асоціація з навалою Дарія на Скифію. Справді, є щось спільне, чи не так?
Може, ми зараз дуже зарозумілі, критикуючи помилки наших попередників. Адже ж тоді вирішувалось питання про саме життя спраглої, спаленої спекою Херсонщини і подарованого Україні Криму! А українці завжди – ладні самі потерпати від якоїсь біди, ніж видатись негостинними! Та якщо ми знайдемо виправдання злочинній руйнації Гілеї, Дніпра, взагалі природи, то тоді знайдемо і виправдання мільйонам загублених заради отієї доцільності, чи потреби того часу людських життів. Мільйонам і мільйонам загублених душ!
Знищили церкву, зруйнували, знесли – як тисячі інших пам’яток старовини. Як згадку про козацтво. А можна було й не нищити – недалеко від берега Грушівського заливу ще й досі височіє добре помітна купка землі на місці знищеної церкви – каміння давно вже повибирали на свої потреби місцеві «християни». Але той самий доцент Сокульський, який допомагав шкільному музею, знайшов на цій великій купі свідчення історичного минулого! І Харлан Олександр Вікторович, старший науковий співробітник Науково-дослідного інституту пам’ятникоохоронних досліджень, теж свідчить, що під шаром землі ще й досі знаходяться залишки фундаментів, і вважає, що ми, нащадки, повинні повернути сторінки славного минулого нашої землі.
Що купа землі на березі Каховського водосховища є залишками історичного храму, свідчить встановлений поруч камінь з табличкою, на якій зазначено:
«На цьому святому місці
стояв величний храм
Архистратига Михаїла
Камінь встановлено
на честь 225 річчя з дня
освячення місця під храм
Святий Архистратиже
Божий Михайле
моли Бога о нас»
Можна було б довго розповідати про село Голу Грушівку – від знайденої випадково в її околі під час повені в 1845 році срібної пайзи часів хана Абдуллаха (1362 – 1369 р.р.) – золотоординські часи, про добу козацьку, від якої залишився значний слід, про її багатьох хазяїв, навіть про зазіхання на неї всевладного за свого часу пресвітлого князя Григорія Потьомкіна!
Про цю місцевість писали Самуїл Величко, Андріан Кащенко, Микола Костомаров, Дмитро Яворницький.
Ось така вона, Гола Грушівка – майже легенда, поки що жива наша історія і наша пам’ять.
Дай Боже, щоб пам’ять ця була невмирущою!
- ІІ -
Майже два роки пролежав готовий до друку матеріал – щось мене стримувало, аби віднести його до редакції. Щось підказувало, що крапку ставити ще зарано. І ось влітку 2014 року мені зателефонував згадуваний вже вище Микола Іванович Боровик. Каже: «Знайшлась фотографія кам’яної Грушівської церкви!»
Автор фотографії – Литвин Микола Петрович, 1934 року народження, двоюрідний брат Боровика. Коли вона зроблена - невідомо, бо Микола Петрович вже давно пішов із життя, а фотографію знайшла випадково його племінниця Лариса. Час залишив на ній свої сліди, права нижня частина була майже знищена, тож Миколі Івановичу довелося попрацювати, аби відтворити знищені часом на фото місця.
Олександр Вікторович Харлан писав: «Зовнішній вигляд кам’яної церкви Архістратига Михайла, на жаль, поки не знайдено… про колишню церкву у селі Гологрушівці нагадує невеличкий земляний насип. Під тонким шаром землі знаходяться залишки фундаментів, які потребують ретельного археологічного дослідження. Їх вивчення зробить можливим професійно реконструювати зовнішній вигляд старовинної церкви і дасть змогу відтворити наново пам’ятку історії та архітектури. Розкопки, розповіді місцевих жителів, вивчення архівних матеріалів допоможуть встановити точно архітектурні особливості храму, місця поховань навколо церкви, місця розташування залишків старовинних споруд й повернути нащадкам сторінки минулої давнини, нещадно стертої колись з поверхні рідної землі.»
Тож знахідка фотографії церкви – не просто цікава, а неоціненна! І залишились ще люди, які згадують, що церква була вибудована з червоної цегли, вкрита червоною черепицею – чого не видно на фотографії. Купола були позолочені, двері і східці – дерев’яні.
Незабаром – іще одна цікава знахідка. На півсотні метрів південніше насипу на місці церкви стояв добре збережений фундамент невеличкої будови. Сусіди припоминають, що це була сторожка, тут переповивали діточок перед хрещенням. Коли церкву знищили, сторожку віддали комусь з місцевих як житло. Згодом ті люди виселились – споруда була маленька, і хатку зруйнували, розтягли по дворах. Залишився тільки фундамент. А цього літа хтось з місцевих вирішив використати каміння звідтіля для своїх господарчих потреб. Вивергав здоровенну гладеньку пласку каменюку та й… злякався. Бо ж каменюка виявилась частиною великого хреста, від якого відбили бокові крила. Може б, і не так злякався, якби не добре збережений напис: «Здесь покоится прах священника Высоцкого Павла Иоанновича, умершего 1896 года 26 дня (нерозбірливо) месяца. Так і лежали залишки хреста – ніхто вже не намагався їх поцупити! Сокульський Арнольд Леонидович, який за час, що моя розповідь чекала друку, вже й докторську захистив, і професором став! як почув про знахідку, примчав майже зразу. Я зустрів його на вокзалі Марганця, поїхали до Грушівки. Звісно, розпочали свою розвідку зі школи, від Олександра Федоровича. Викликало здивування, що хрест був зроблений зі сланця, на відміну традиційного для цієї місцевості піщанику, з якого робились козацькі хрести. Місцеві геологи сказали мені, що найближче родовище сланців – у Донецькій області. Щоправда, А. О. Скальковський писав, що на цвинтарі старої Січі – Чортомлицької, траплялись хрести на козацьких могилах, зроблені зі сланцю.
Отже, крапку в історії церви Архістратига Михайла в селі Гола Грушівка таки й справді ставити рано – багато чого ще треба дослідити. Щоб її історія і історія людей, з нею пов’язаних у різні часи, дійшла до нащадків не спотвореною.
Група ентузіастів вже не перший рік намагається відтворення храма. Створено оргкомітет, ще за часів старої влади було декілька звернень у високі державні інституції та відповідні фонди. Зібрані підписи селян. Та… то влада швидко міняється, то інші негаразди. Зараз взагалі війна. Але мені здається, що саме в часи найтяжчих випробувань суспільство потребує високого духовного гарту. А віра і є однією з складових отого гарту.
Анатолій Антоненко
З книги «Рідне місто моє» (2015)
Та щось зрушилось у налагодженому механізмові величезної, шанованої в цілому світі, надпотужнішої в технічному плані та найнеуважнішої до своїх громадян державі. І держава раптом згадала про них – обділених її увагою, не те щоб вмираючих від голоду, але маючих певні труднощі з продуктами харчування. Намагаючись надолужити згаяне, вона – держава – щедро дозволила всім бажаючим отримати невеликий клаптик землі, і на ньому щось вибудувати – чи хатинку, чи хоч будку поставити і на свій розсуд щось зростити на цій землі. Щоб якось прохарчити свою родину, а може й копійчину заробити!
Це називалось дачами.
Щасливі власники цих наділів були в захваті від державних щедрот, і дачі росли, як то кажуть – наче гриби у плавнях після дощику. І лікарі, і вчителі, забуваючи про необхідне для них професійне вдосконалення, кожну вільну годинку поспішали на дачі і копирсались там – щось вирощували, щось будували. І з насолодою тягли до рота власноруч виплекані плоди своєї праці.
Але швидко почала насуватися біда. Вона крилась в тому, що існували такі-сякі санітарні умови, що визначали – на якій відстані від річок можна розорювати землю. Умов тих ніхто не дотримувався, бо державні інституції того й не вимагали. А нові «фазендеро» не мали вікового селянського досвіду в спілкуванні з природою і робили шкоду, як-то кажуть, не свідомо.
Щоб здолати ще й цю навалу, у річки вже не вистачало снаги.
А невдовзі і сама та держава перестала існувати. То ж про виконання якихось санітарних умов взагалі забули.
Спадкоємиця тієї великої держави – самостійна вільна республіка – виявилась неспроможною звернути увагу на якісь річки – надто цинічно, нахабно і безжально її пограбували ті, хто прийшов до влади.
Щоправда, була спроба – ще в тій, великій державі, напередодні її розвалу – врятувати річку. Але спроба була недолугою: замість того, щоб прочистити русло хворої вже річки, прокопали екскаватором канаву в іншому, неприродному для неї місці. Ця спроба років на сім реанімувала вмираючу річку, та не вилікувала, не врятувала, а, навпаки, прискорила її загибель. Ще сяк – так цебенить жалібно струмочок навесні серед чорториїв та будяків в зріст людини, які залишились після спроби врятування. А серед літа, та ще й коли воно спекотне – то й зовсім край! Вмерла, загинула річка Грушівка!
Далі, дивись, і пам’ять загине, що було на цій річці. А ще далі – не дай Боже! – загине і пам’ять, хто ми такі.
Колись на річці Грушівці стояла пасіка і був зимівник великої і на той час, і на теперішній, людини, щирого патріота і невтомного оборонця землі української, її славного лицаря Івана Сірка. Чи ж є потреба казати щось про нього? Чи відспорювати думку, що місцина на околиці села Грушівки, яка називалась Сірківкою, назву свою отримала саме через Сірка, завдяки йому?
Пам’ять народові стали повертати тільки нещодавно. А до цього – скільки разів стикався! – люди, які тут-таки свій вік провікували, не знають, де той лицар український Сірко помер. Чули, що був такий кошовий Сірко Іван, а хтось навіть знав: Іван Дмитрович! А жив він... десь на Україні!
Отож, літа божого 1680 першого дня місяця серпня помер Іван Дмитрович на своїй пасіці при річці Грушівці. А за кілька днів до цього здобув свою останню перемогу над бусурманами біля Тавані. З великою жалобою і глибоким сумом другого ж після його смерті дня поставили козаки дубову домовину, власноруч небіжчиком заздалегідь виготовлену, на військову чайку, на якій – так мені здається – він багато разів ходив на бусурманів, неодмінно домагаючись перемоги, по річці Грушівці, а далі – по Дніпру, повз острів Буцький, колиску козачу, Микитин Ріг – майбутню Січ, - на Січ тоді існуючу, Чортомлицьку. Де і поховали з великими військовими почестями та щирою людською шаною і глибокою жалобою.
Нема сьогодні Сірківки – поглинув час. А Чорний ліс, в якому стояла пасіка легендарного кошового, поглинуло море рукотворне – Каховське водосховище. І тільки біля «першого підйому» - водозабору місцевого водоканалу, ще залишились оті дикі груші, невеличкий гайок – сумна згадка про легендарний Чорний ліс.
Д. І. Яворницький, роблячи опис «Вольностєй запорозьких козаків», не обходить увагою і річку Грушівку: «Грушівка через десять верст від Тарасівки, течія із степу стільки ж, у Дніпро впадає через Джуган, Мале Річище та Куми; названа так від безлічі диких груш, що ростуть біля її гирла.»
Шукаючи річку на старих картах, на детальній топографічній карті 1926 року бачу село, яке вже називається Ільїнка – Грушівка. Є й балка Грушівка, до якої підходить тоненька жилка річки, але назви річки немає! А на карті сорокового року немає вже річки – тільки ледь помітна пунктирна лінія по течії річки! Що – пересохла? Бо ж на картах початку нашого, вже двадцять першого століття, вона знову є. Або, вірніше, була, бо на сьогоднішній день вже загинула. Згубили байдужість та непам’ять людські.
Та стоїть ще село Грушівка. Хоча про те, що сучасне село Ільїнка – це та сама Грушівка, про яку йде мова, знають тільки старі люди. Бо ж на мапі 1901 року село вже зветься Ільїнкою! Історія села сягає у багатовічну давнину, про що яскраво свідчать експонати місцевого музею, який знаходиться в середній школі села Добра Надія. Вчителі їм і опікуються, і експонати поповнюють в міру своїх можливостей. Вчитель історії Рубан Олександр Федорович – по сумісництву і директор музею. Звісно, на громадських засадах. На ентузіазмі та любові до рідного краю. А про експозицію музею, розміщеного за браком місця в одній маленькій кімнатині, високої думки не самі вчителі, а й професійний історик, кандидат історичних наук, заслужений працівник культури України доцент Сокульський А.Л., який приїздив сюди впродовж кількох днів, щоб систематизувати та впорядкувати історичні артефакти. Так от, археологічні знахідки свідчать, що поселення тут було ще за часів черняхівської культури, тобто у II – IV століттях, ще коли в цій місцевості жили сармати! Ким же були пращури сучасних грушівців – сарматами, чи праслав’янами – венедами, антами? Чи… аріями, які зрушили з цих місць у східному напрямку і дійшли до Індії, Ірану і Аравійського півострову. Є думка, підтверджена науково-генеалогічними дослідженнями ДНК (проф. Клєсов А. О.), що далекими пращурами відомих арабських кланів, таких, як Курейш, з якого вийшов засновник іслама пророк Магомет, є вони, арії, які колись жили на подніпровських територіях. І серед вищих каст Індії у 72 % в ДНК знаходять свідчення, що їхні далекі пращури – саме вони, арії. Та й до цих часів, мабуть, тут теж жили люди, бо ж на цій території збереглися кургани ще ранньої бронзи! Надто гарні були тут місця для проживання!
Феодосій Макаревський в фундаментальній своїй праці «Материалы для историко-статистическаго описания Екатеринославской епархии» пише, що «…Урочище Грушевка, своею прекрасною живописною местностию давно привлекала к себе внимание многих любителей красоты природы…».
І Ф. Макаревський, і «співець козацького ордену» Андріан Кащенко свідчать, що місцевість понад берегами Дніпра завжди була любою для проживання запорожців. Цінували таки, мабуть, наші пращури не тільки красоти довкілля, а й зручності проживання та багатства довколишньої природи. Кащенко пише, що Гола Грушівка була власністю великого князя Михайла Миколайовича. А коли за часів цариці Катерини «запорозькі землі роздавалися вельможам, то за Голу Грушівку зчинилася велика сварка між князем Вяземським, князем Прозоровським, графом Чернишевим, графом Толстим. Всякому хотілося захопити цей чарівний куток собі, і тільки вже Потьомкін погодив вельмож і присудив землю Толстому, від якого вона через кілька рук перейшла в рід великого князя»!
З упевненістю можна стверджувати, що теперішня Ільїнка – саме та Гола Грушівка, до якої через двісті років після смерті Сірка, в червні 1880 року, збираючи матеріали до своїх всесвітньо відомих «Запорожців, які пишуть листа турецькому султанові», приїздив І. Ю. Репін. А з ним був – ще в якості учня – підліток Валентин Сєров, в майбутньому теж уславлений художник.
Приїхавши до Грушівки, Репін 20 червня малює внутрішній вигляд української хати. Світлиця з трьома маленькими віконцями, вздовж стін стоять лави, звичайний стіл, на ньому лежить якесь шитво, на стіні висять картинки і картина, вишиваний рушник, ікона. В свою чергу, В. Сєров теж зробив малюнок, на якому майже з фотографічною точністю зафіксував все, що бачив: біля віконця сидить молода гарна дівчина – чи не господиня хати? – яка вишиває, двох курчаток, які щось дзьобають на підлозі, чобітки під лавою.
На другий день, 21 червня, Ілля Юхимович робить два малюнки церкви Архангела Михайла, які вважаються одними з найкращих архітектурних малюнків майстра. На папері 19х24.5 см олівцем і розтушовкою намальована стара дерев’яна церква (малюнок зберігається в Київському державному музеї російського мистецтва). Другий малюнок ще яскравіший, на передньому плані змальована дерев’яна дзвіниця, на якій висять п’ять дзвонів. А на задньому плані – та ж сама церква, церковне подвір’я, яке заросло травою, вдалині – селянські хатки. Малюнок зберігається в Російському музеї.
Вперше цей малюнок був надрукований в № 5 журналу «Ніва» за 1988 рік, саме коли в ньому друкувався роман Л.М. Толстого «Воскресение». Від відвідин с. Грушівки Репін залишив ще портрет місцевого селянина Поспєшного, малюнок «Янгол з села Грушівки».
Відомо, що після отримання села в рангову дачу генерал-майором Феодором Матвійовичем Толстим (в 1777 році) його довірений полковий осавул Бабічев почав залюднювати та впорядковувати його. У вересні 1785 року була зроблена заявка правителю Катеринославського Намісництва Синельникову щодо будівництва в селі церкви. По річці Томаківці було виділено 120 десятин землі для причту майбутньої церкви, а для будівництва було заготовлено 230 різаних соснових колод, 100 не різаних, 60 дубів на підвалини та зібрано 700 рублів грошей. Будівництво було завершено у 1786 році, а 6 березня 1787 року новозбудовану церкву було освячено.
1785 року в Грушівці налічувалось 94 двори, в яких жили вихідці з Польщі та одружені колишні запорозькі козаки. В прилеглих довкола селах та хуторах – ще 150 дворів, а всього населення в цих 244 дворах було 1284 душі.
Увічнена в малюнках Репіна церква простояла, як вважав відомий нікопольський краєзнавець П.М. Богуш, до 1882 року, бо в цьому році була вже збудована нова кам’яна. Саме отут через віки проступає якась таїна. На старому місці церкву ніколи не будували – бо ж для будівництва потрібен час, ще буде функціонувати стара церква. А кам’яна, начебто, поставлена на місці старої дерев’яної. Це могло бути тільки в тому випадку, якби стара чи згоріла, чи була б раптово зруйнована. Так, вона згоріла, але при яких обставинах? В літературі я знайшов невиразні, неясні чутки про те, що довкола церкви велась суперечка між двома місцевими, так би мовити по-сучасному, «авторитетами». Чи не тут криється розгадка цієї давньої тайни, чи не стала церква жертвою цієї ворожнечі? Може, це й стало причиною пожежі і наступного будівництва нової церкви на старому місці?
Доля цієї церкви була не така щаслива, як її попередниці – не завітав до села якийсь художник, щоб її увіковічнити на малюнку чи на картині. І фотографії ніякої теж не залишилось. Хоча достояла вона до часу створення Каховського водосховища. Перед затопленням Великого Лугу (вірніше, жалюгідних його залишків, бо впродовж майже року знищувався багатовіковий ліс Великого Лугу в місцях, де мало розлитися «море». Свідки тих часів кажуть, що якраз випробовували «технічну новинку» - бензопили «Дружба», які несамовито ревіли. Почали «валити» ліс від Біленької, але рев отих пил було чути аж до Марганця. А в довкіллях Грушівки ліс знищували теж пилками «Дружба», але ручними. Впродовж зими тут вправились з поставленим завданням – спиляли і вивезли кудись дорогоцінний ліс плавень, і дикі груші – теж.
І хто вигадав таку величну назву отій пилці – «Дружба»? Бо що може бути святішим і дорогоціннішим за дружбу? В усі часи. В усі віки. І відомо ще з сивої давнини – ще від скіфів!, що дружба, братання – чи не цінніше за саме життя!
Оті дядьки, селяни, пригнані сюди мало не з усієї України а то і з Росії, призвані втілити в життя плани Партії, користуючись тим, що зима міцно скувала плавні, спішили – понад денні завдання! Якомога більше спиляти і по замерзлій плавні вивезти спиляне дерево «на материк». Адже вони, як на той час, брали участь у всенародному подвигу – індустріалізації, електрифікації молодої держави. Не знаю, не визначився й досі, чи маю я право засуджувати, осуджувати їх за це? Їх… а Олександра Довженка – за «Поему про море»? Бо ж зараз відома і інша версія отого індустріального плану – менш нищівного, менш безжального до природи – греблю, плотину, яка перегородила течію великої ріки в Каховці, зробити в районі Нікополя – Кам’янки Дніпровської. Тут більш сприятливі геологічні умови для будівництва плотини, та й природне диво – хоч не Великий Луг, а тільки Луг Базавлуг, все ж таки вціліє, залишиться нащадкам, майбутнім поколінням. Плану, менш ніщивного до історії краю, до людей, які жили на цих територіях. Але цілком задовільного по наслідкам. Та начебто сам «отец народов» наполіг на більш безжальному варіанті.
Я вкотре думаю – таки ж хвала Всевишньому, що не встигли повернути «Вспять великие реки»!
Мій добрий товариш, художник Микола Іванович Боровик, який привів мене на руїни старої церкви, теж пам’ятає, як знищували Великий Луг. В Грушівку, тоді вже Ільїнку, по вербовці наїхало багато, - підкреслюю – багато! селян з Черкаської області. На своїх конях, на своїх підводах, з своїми пилками – ручними. Мимоволі виникає асоціація з навалою Дарія на Скифію. Справді, є щось спільне, чи не так?
Може, ми зараз дуже зарозумілі, критикуючи помилки наших попередників. Адже ж тоді вирішувалось питання про саме життя спраглої, спаленої спекою Херсонщини і подарованого Україні Криму! А українці завжди – ладні самі потерпати від якоїсь біди, ніж видатись негостинними! Та якщо ми знайдемо виправдання злочинній руйнації Гілеї, Дніпра, взагалі природи, то тоді знайдемо і виправдання мільйонам загублених заради отієї доцільності, чи потреби того часу людських життів. Мільйонам і мільйонам загублених душ!
Знищили церкву, зруйнували, знесли – як тисячі інших пам’яток старовини. Як згадку про козацтво. А можна було й не нищити – недалеко від берега Грушівського заливу ще й досі височіє добре помітна купка землі на місці знищеної церкви – каміння давно вже повибирали на свої потреби місцеві «християни». Але той самий доцент Сокульський, який допомагав шкільному музею, знайшов на цій великій купі свідчення історичного минулого! І Харлан Олександр Вікторович, старший науковий співробітник Науково-дослідного інституту пам’ятникоохоронних досліджень, теж свідчить, що під шаром землі ще й досі знаходяться залишки фундаментів, і вважає, що ми, нащадки, повинні повернути сторінки славного минулого нашої землі.
Що купа землі на березі Каховського водосховища є залишками історичного храму, свідчить встановлений поруч камінь з табличкою, на якій зазначено:
«На цьому святому місці
стояв величний храм
Архистратига Михаїла
Камінь встановлено
на честь 225 річчя з дня
освячення місця під храм
Святий Архистратиже
Божий Михайле
моли Бога о нас»
Можна було б довго розповідати про село Голу Грушівку – від знайденої випадково в її околі під час повені в 1845 році срібної пайзи часів хана Абдуллаха (1362 – 1369 р.р.) – золотоординські часи, про добу козацьку, від якої залишився значний слід, про її багатьох хазяїв, навіть про зазіхання на неї всевладного за свого часу пресвітлого князя Григорія Потьомкіна!
Про цю місцевість писали Самуїл Величко, Андріан Кащенко, Микола Костомаров, Дмитро Яворницький.
Ось така вона, Гола Грушівка – майже легенда, поки що жива наша історія і наша пам’ять.
Дай Боже, щоб пам’ять ця була невмирущою!
- ІІ -
Майже два роки пролежав готовий до друку матеріал – щось мене стримувало, аби віднести його до редакції. Щось підказувало, що крапку ставити ще зарано. І ось влітку 2014 року мені зателефонував згадуваний вже вище Микола Іванович Боровик. Каже: «Знайшлась фотографія кам’яної Грушівської церкви!»
Автор фотографії – Литвин Микола Петрович, 1934 року народження, двоюрідний брат Боровика. Коли вона зроблена - невідомо, бо Микола Петрович вже давно пішов із життя, а фотографію знайшла випадково його племінниця Лариса. Час залишив на ній свої сліди, права нижня частина була майже знищена, тож Миколі Івановичу довелося попрацювати, аби відтворити знищені часом на фото місця.
Олександр Вікторович Харлан писав: «Зовнішній вигляд кам’яної церкви Архістратига Михайла, на жаль, поки не знайдено… про колишню церкву у селі Гологрушівці нагадує невеличкий земляний насип. Під тонким шаром землі знаходяться залишки фундаментів, які потребують ретельного археологічного дослідження. Їх вивчення зробить можливим професійно реконструювати зовнішній вигляд старовинної церкви і дасть змогу відтворити наново пам’ятку історії та архітектури. Розкопки, розповіді місцевих жителів, вивчення архівних матеріалів допоможуть встановити точно архітектурні особливості храму, місця поховань навколо церкви, місця розташування залишків старовинних споруд й повернути нащадкам сторінки минулої давнини, нещадно стертої колись з поверхні рідної землі.»
Тож знахідка фотографії церкви – не просто цікава, а неоціненна! І залишились ще люди, які згадують, що церква була вибудована з червоної цегли, вкрита червоною черепицею – чого не видно на фотографії. Купола були позолочені, двері і східці – дерев’яні.
Незабаром – іще одна цікава знахідка. На півсотні метрів південніше насипу на місці церкви стояв добре збережений фундамент невеличкої будови. Сусіди припоминають, що це була сторожка, тут переповивали діточок перед хрещенням. Коли церкву знищили, сторожку віддали комусь з місцевих як житло. Згодом ті люди виселились – споруда була маленька, і хатку зруйнували, розтягли по дворах. Залишився тільки фундамент. А цього літа хтось з місцевих вирішив використати каміння звідтіля для своїх господарчих потреб. Вивергав здоровенну гладеньку пласку каменюку та й… злякався. Бо ж каменюка виявилась частиною великого хреста, від якого відбили бокові крила. Може б, і не так злякався, якби не добре збережений напис: «Здесь покоится прах священника Высоцкого Павла Иоанновича, умершего 1896 года 26 дня (нерозбірливо) месяца. Так і лежали залишки хреста – ніхто вже не намагався їх поцупити! Сокульський Арнольд Леонидович, який за час, що моя розповідь чекала друку, вже й докторську захистив, і професором став! як почув про знахідку, примчав майже зразу. Я зустрів його на вокзалі Марганця, поїхали до Грушівки. Звісно, розпочали свою розвідку зі школи, від Олександра Федоровича. Викликало здивування, що хрест був зроблений зі сланця, на відміну традиційного для цієї місцевості піщанику, з якого робились козацькі хрести. Місцеві геологи сказали мені, що найближче родовище сланців – у Донецькій області. Щоправда, А. О. Скальковський писав, що на цвинтарі старої Січі – Чортомлицької, траплялись хрести на козацьких могилах, зроблені зі сланцю.
Отже, крапку в історії церви Архістратига Михайла в селі Гола Грушівка таки й справді ставити рано – багато чого ще треба дослідити. Щоб її історія і історія людей, з нею пов’язаних у різні часи, дійшла до нащадків не спотвореною.
Група ентузіастів вже не перший рік намагається відтворення храма. Створено оргкомітет, ще за часів старої влади було декілька звернень у високі державні інституції та відповідні фонди. Зібрані підписи селян. Та… то влада швидко міняється, то інші негаразди. Зараз взагалі війна. Але мені здається, що саме в часи найтяжчих випробувань суспільство потребує високого духовного гарту. А віра і є однією з складових отого гарту.
Анатолій Антоненко
З книги «Рідне місто моє» (2015)